Ein Bekenntnis

Мене відлили у форму.

Я виріс за їхнім кресленням.

«Ти старший – наглянь за братом».

«Так треба. Так у нас заведено».

«Будь чемним. Будь готовий».

«Завжди готовий – повсякчас».

Незамінних тут немає – потрібен кожен.

І воно жене мене вперед.

Роки крутяться, сірі.

Я знаю себе як облупленого.

У мені спить звір.

Йому сняться давні голодні сни.

Гвинтик ще крутиться.

Я досі тягну цю лямку.

Чи я ще людина – справжній?

Чи я ще батько… чи наймит?

Тепер стою біля верстата.

Начальник гавкає… я дякую.

Я проковтую кожне слово.

Моє мовчання – моя зарплата.

А всередині росте іржа.

Мовчання – не золото.

Я мовчу в ганчірочку.

Заради них питаю: навіщо?

Роки крутяться, сірі.

Я знаю себе як облупленого.

У мені спить звір.

Йому сняться давні голодні сни.

Гвинтик ще крутиться.

Я досі тягну цю лямку.

Чи я ще людина – справжній?

Чи я ще батько… чи наймит?

І вона колись була коліщатком.

І він пройшов цю саму колію.

Їх виточив їхній час.

Винних немає… є лише біль.

Я гукаю в час.

А він мовчить… споконвіку.

Переді мною не стоїть ворог.

Я ненавиджу… і все ж ні.

І все ж… я тримаю їх.

Я їх нізащо не відпущу.

Це та сама стара пружина?

Чи це мій справжній голос?

Гвинтик ще крутиться.

Я досі тягну цю лямку.

Чи я ще людина – справжній?

Чи я ще батько… чи наймит?

Я крутитимусь… до кінця.

З любові… чи бо мушу?

They poured me into the mold.

I grew according to their norm.

You hold your brother’s hand.

So our country wills it.

Be good and be ready.

You serve at every hour.

The works need every man.

It drives me ever onward.

The years turn round in grey.

I know myself precisely.

A beast sleeps inside me.

It dreams of an old hunger.

The screw is turning still.

The old yoke holds me fast.

Am I still human, still real?

Am I still a father… a serf?

Now I stand at the workbench.

The master barks… I thank him.

I swallow every word.

My silence earns my wage.

Inside me, rust is growing.

The silence is no comfort.

I hold still, I keep mute.

For their sake I ask: what for?

The years turn round in grey.

I know myself precisely.

A beast sleeps inside me.

It dreams of an old hunger.

The screw is turning still.

The old yoke holds me fast.

Am I still human, still real?

Am I still a father… a serf?

She too was once a cog.

He too once walked this path.

Shaped by their own time.

No guilty one… only pain.

I call out into time.

It has kept silent… forever.

No enemy stands in my light.

I hate… and yet I don’t.

And yet… I hold them close.

I will never let them go.

Is that the old compulsion?

Is that my own true sound?

The screw is turning still.

The old yoke holds me fast.

Am I still human, still real?

Am I still a father… a serf?

I keep on turning… to the end.

Out of love… or compulsion?

Сіре небо нависло над домом.

І знову вона вголос виносить свій вирок:

я нічого не вартий, син – слабкий,

від доньки – лише сварки та гармидер.

Півжиття море викидає хвилі на берег.

Та хвиля тихо розбивається об мою стіну.

І повінь підіймається кімнатами,

і ніч стає щораз чорнішою.

Кожне слово – удар хвилі.

Я завмираю і пережидаю.

Слово – срібло, мовчання – золото,

коли хвиля накочує знов.

Ти – море, я – камінь.

А море не буває винним.

Відплив … Приплив …

Повня повертає світло в дім.

І кожен погляд на нас світиться щастям:

я – її скеля, і син – герой,

а донька малює нам безхмарний світ.

І ніхто ані словом не згадує ту ніч.

Лише місяць угорі знає, що він тут коїть.

Тиха вода греблі рве.

Що повінь не забрала – те лишилось.

А місяць помалу росте.

Перед бурею – оця тиша.

Слово – срібло, мовчання – золото,

коли хвиля накочує знов.

Ти – море, я – камінь.

А море не буває винним.

То в небо злітає! (То в прірву летить!)

Солона вода і струм! (Солона вода і струм!)

Ти – сіль мого хліба.

Ти – сіль на моїй рані.

Хімія не питає, чи вона правильна.

Слово – срібло, мовчання – золото,

коли хвиля накочує знов.

Ти – море, я – камінь.

А море не буває винним.

Хвиля відходить – камінь стоїть.

А завтра все піде своїм ходом.

Відплив … Приплив…

A grey sky hangs above the house.

And once again she speaks her verdict loud.

I am good for nothing, and my son is weak.

The daughter brings only quarrels and noise.

For half a life the sea has thrown itself ashore.

Yet the wave breaks softly on the wall.

And the tide rises through the rooms

And the night keeps growing worse

Every word – the strike of a wave

I hold still and wait it out

Speech is silver, silence is gold

When the wave rolls in once more

You are the sea, I am the rock

The sea cannot be guilty

(Ebb!) … (Flood!) … (Ebb!) … (Flood!)

The full moon brings the light back to the house.

And every glance at us is full of joy.

I am her rock, and my son is a hero.

The daughter paints us an unbroken world.

And no one speaks a word about that night.

Only the moon above knows what it is doing here.

Still waters run deep

What the flood did not take, remained

And the moon is slowly waxing

Before the storm there lies this calm

Speech is silver, silence is gold

When the wave rolls in once more

You are the sea, I am the rock

The sea cannot be guilty

Rejoicing sky-high! (Grieved unto death!)

Salt water and current! (Salt water and current!)

You are the salt in my soup

You are the salt in my wound

Chemistry does not ask if it is right

Speech is silver, silence is gold

When the wave rolls in once more

You are the sea, I am the rock

The sea cannot be guilty

The wave departs, the rock still stands

And tomorrow it will all go on

(Ebb… Flood… Ebb… Flood…)

Ти прагла грози й ночі,

Звіра, що в голоді не спить.

Прийшов я, вовк і жар –

І ти взяла за руку.

Дала ти хліб і спокій…

І вовк у ліс не гляне…

Два звірі живуть в мені:

І вовк, і пес – жага одна.

Ти вовка прагла – я став ручним.

Носив я пута в тузі.

Я ікла заховав,

Я хвіст свій підібгав,

Об ланцюг шию стер,

Та погляд твій не йшов.

Дала ти хліб і спокій…

І вовк у ліс не гляне…

Два звірі живуть в мені:

І вовк, і пес – жага одна.

Ти вовка прагла – я став ручним.

Носив я пута в тузі.

Ти вовка кличеш уночі,

Та тільки пес на чатах.

«Заміж вийти – не дощ перестояти«…

А воля вже – на дні.

Мовчить наш давній шлюб.

Ось де собака зарита.

Два звірі живуть в мені:

Вовк мертвий – решта лиш гризота.

Ти вовка прагла – маєш пса.

Я вию на тебе німим ротом.

Холодний подих… Крок останній…

Пес тихо ліг біля порога.

You wanted storm and night.

A beast that hungers as it wakes.

I came as wolf and fire.

You took me by the hand.

You gave me bread and rest…

You took my wolf and woods…

Two souls, alas, in a single breast:

The wolf, the dog… the same desire.

You wanted a wolf… I turned tame.

I wore the bond full of grief.

I ate the chalk in silence.

I bent my neck down low.

I learned to serve, obedient.

Your gaze no longer came my way.

You gave me bread and rest…

You took my wolf and woods…

Two souls, alas, in a single breast:

The wolf, the dog… the same desire.

You wanted a wolf… I turned tame.

I wore the bond full of grief.

You seek the wolf at night.

But only the dog keeps watch.

“So test, whoever binds themselves forever”…

His will lies at the bottom.

The old covenant is silent.

That is where the dog lies buried.

Two souls, alas, in a single breast:

The wolf is dead, and the rest is bitterness.

You wanted a wolf… you get the dog.

I howl at you from a mouth gone mute.

A cold breath… a final step…

The dog lies still before the door…

Дві тарілки стоять – і ніхто не озветься.

День як день – сірий і простий.

Ділимо стіл, і ліжко, і роки.

Але ми чужі – і я це знаю.

Я обрав. Я все зважив.

Я сам міцно зачинив браму.

Синиці в жмені мені досить.

Журавель у небі – обманює.

Я не хапаю – я тримаю міцно.

Я лишаюсь у теплому, безпечному гнізді.

А там іде чоловік – свистить і сміється.

Він бика проміняв на індика.

Він і те віддав – і не збіднів.

Він має небагато – але йому тепло.

Я обрав. Я все зважив.

Я сам міцно зачинив браму.

Синиці в жмені мені досить.

Журавель у небі – обманює.

Я не хапаю – я тримаю міцно.

Я лишаюсь у теплому, безпечному гнізді.

Я зву це розумом. Я зву це обов’язком.

Я зву це спокоєм. А воно коле.

Синиця холоне. Рука порожніє.

І ніщо не легке. І ніщо вже не важке.

Синиці в жмені мені досить.

Журавель у небі – обманює.

Я не хапаю – я тримаю міцно.

Я лишаюсь у теплому, безпечному гнізді.

Чи то був розум, що мені велів?

Чи то був страх? Чи то нужда?

Чи то була лиш лінь – холодна і німа?

Я вже не знаю. Я питаю – чому.

Two plates are set, and no one speaks.

A day like any other, grey and plain.

We share a table, a bed, a year.

Yet we are strangers, that much I know.

I made my choice, I weighed it all.

I guarded the gate against the night.

A sparrow in my hand is enough.

The dove on the roof deceives.

I do not reach out, I hold on tight.

I stay in the warm and sheltered nest.

There goes a man, whistling and laughing.

He turned his gold into a stone.

He threw it away and is not poor.

He has little, yet he is warm.

I made my choice, I weighed it all.

I guarded the gate against the night.

A sparrow in my hand is enough.

The dove on the roof deceives.

I do not reach out, I hold on tight.

I stay in the warm and sheltered nest.

I call it wisdom. I call it duty.

I call it peace. And yet it stings.

The sparrow grows cold. The hand grows empty.

And nothing is light. And nothing heavy anymore.

A sparrow in my hand is enough.

The dove on the roof deceives.

I do not reach out, I hold on tight.

I stay in the warm and sheltered nest.

Was it reason that commanded me?

Was it fear? Was it need?

Was it mere inertia, cold and mute?

I no longer know. I ask why.

Хто винен? – тихо себе питаю.

Сиджу один у ночі, не змикаю очей.

Колись я був богом, колись був каменем.

Він дивився вгору – світло було моїм.

Тепер він переріс мене, а я порожній.

Вчорашній бог уже нічого не вартий.

Чи це кров?

Чи це час?

Чи помилявся я?

Чи я завдав болю?

Питання гупає, удар за ударом,

і вимагає відповіді, день у день.

Питаю стіну, питаю ніч:

чи не я сам зробив його таким?

Порпаюся в давньому багні.

Який батько – такий і син.

Вироку немає. Тиша кричить.

Жоден суддя не дасть мені відповіді.

Колись я сам вчинив це своєму батькові.

Тепер черга дійшла до мене.

Хто шкодує різки – псує дитину, хто б’є – осліплює.

Я – і батько, і дитя.

Чи це кров?

Чи це час?

Чи помилявся я?

Чи я завдав болю?

Питання гупає, удар за ударом,

і вимагає відповіді, день у день.

Питаю стіну, питаю ніч:

чи не я сам зробив його таким?

Порпаюся в давньому багні.

Який батько – такий і син.

Ой ходив сон коло вікон – я колисав своє дитя.

Тримав його міцно, рідну кровинку.

Та щось вирвало його мені з рук.

Я схаменувся запізно – у жмені лишився пісок.

Питаю стіну, питаю ніч:

чи не я сам зробив його таким?

Порпаюся в давньому багні.

Який батько – такий і син.

Не знаю, чи ще несу провину.

Та все одно тримаю його – і вночі, і вдень.

Who bears the guilt? I softly ask.

I sit alone and keep the watch.

I was once God, I was once stone.

He looked up to me, the light was mine.

He has outgrown me, I am empty.

Yesterday’s god counts for nothing now.

Is it the blood?

Is it time?

Was I the flaw?

Did I create the pain?

The question hammers, blow by blow.

Demanding answers, day by day.

I ask the wall, I ask the night.

Did I myself make him this way?

I dig my way through the old mud.

The apple does not fall far from the tree.

No verdict falls. The silence screams.

No judge will ever give me an answer.

I once did the same to my father.

Now the turn has come to me.

Who spares, spoils; who strikes, blinds.

I am the father, and the child.

Is it the blood?

Is it time?

Was I the flaw?

Did I create the pain?

The question hammers, blow by blow.

Demanding answers, day by day.

I ask the wall, I ask the night.

Did I myself make him this way?

I dig my way through the old mud.

The apple does not fall far from the tree.

I rode with him through night and wind.

I held him fast, my own child.

But something pulled him from my hand.

I came too late, I held only sand.

I ask the wall, I ask the night.

Did I myself make him this way?

I dig my way through the old mud.

The apple does not fall far from the tree.

I do not know if I still bear the guilt.

Yet I hold him still, by night, by day.

Скло сіріє в холодному світлі.

Вже не бачу себе – бачу тільки його.

Рука піднімається наче сама.

Хто цей привид там, у глибині?

Я хотів інакше, я прагнув висот.

Та пройшов тим самим шляхом.

У склі – мій батько, сивий і старий.

Руки важкі, хватка крижана.

Мені знайомий цей погляд, знайомий цей страх –

я сам підійшов до краю.

Його місце за столом, порожній стілець.

Сиджу скам’яніло – як колись він сидів.

Лунає поклик – і дім холоне.

Кого кличе голос, що в тиші плаче?

Я клявся собі: ніколи не бути, як він.

А вже давно став його відлунням.

У склі – мій батько, сивий і старий.

Руки важкі, хватка крижана.

Мені знайомий цей погляд, знайомий цей страх –

я сам підійшов до краю.

Ти сидиш у склі й не кажеш ні слова.

Я питаю запізно – тебе вже нема.

Це тиша тебе за собою вела?

Чи цей поклик із дна, з-під самого льоду?

Слабкість? Чи мужність?

Моя кров не дає мені відповіді.

У склі – мій батько, сивий і старий.

Руки важкі, хватка крижана.

Мені знайомий цей погляд, знайомий цей страх –

і я роблю крок за край.

Скло порожнє. У кімнаті – нікого.

The glass is grey in the morning light.

I barely see myself – I already see him.

I raise my hand – it rises on its own.

Who is the stranger deep inside?

I wanted to be different, wanted more.

I came down the very same road.

In the glass, my father, grey and old.

The hands are heavy, the grip turns cold.

I know the gesture, know the hand –

I have laid it upon myself.

His place at the table, the empty chair.

I sit as he once sat, turned to stone.

A calling comes through – the house grows cold.

Whom does the weeping voice call?

I swore to myself: never like him.

And I have long carried him inside me.

In the glass, my father, grey and old.

The hands are heavy, the grip turns cold.

I know the gesture, know the hand –

I have laid it upon myself.

You sit in the glass and say not a word.

I ask you too late – you are already gone.

Was it the stillness that called you?

Was it a calling, cold and deep?

Was it weakness? Was it courage?

I do not carry the answer in my blood.

In the glass, my father, grey and old.

The hands are heavy, the grip turns cold.

I know the gesture, know the hand –

and have laid the hand upon myself.

The glass is empty. No one in the room.

Мати вже не співає над колискою.

Сон коло вікон тепер водить динамік.

Горла німіють, стають порожніми.

Людина стає ручною, отара – слухняною.

Він малює чорта страшнішим, ніж той є.

Кричить про це на повні груди.

А час іде собі далі краєм.

Час його не знає… та й невелика втрата.

Хто вчора кричав – сьогодні підспівує.

Вчорашній прокльон нікому не ріже вуха.

Час іде далі, крок за кроком.

А завтра його співатиме цілий хор.

Хто не йде в ногу з часом – той відходить із часом.

Стара пісня, старе горе.

Отрута чи золото – вирішуй сам.

Хвиля котиться. А ти слухаєш.

Тон… тон задає музику.

Ящик піддають анафемі.

Штука з дротів мусить замовкнути.

Вирок виголошує гордий чоловік.

А нове співає – так голосно, як само хоче.

Нині ящик несе цю пісню.

Гуде в такт, тримає тон.

А хто цурався його, як чуми…

Ті відійшли разом із часом.

Хто вчора кричав – сьогодні підспівує.

Вчорашній прокльон нікому не ріже вуха.

Час іде далі, крок за кроком.

А завтра його співатиме цілий хор.

Хто не йде в ногу з часом – той відходить із часом.

Стара пісня, старе горе.

Отрута чи золото – вирішуй сам.

Хвиля котиться. А ти слухаєш.

Тон… тон задає музику.

Ти чуєш тріщину у високій ноті.

Твоє вухо юне. Воно її вже знає.

Я чую тільки звук, чую пісню.

Моє вухо старе. Різниці нема.

А може, річ не лише у вусі.

Може, справжнього вже нема – сама мана?

Може, глибоко в голові сидить сито.

Межа розтанула… і риски не лишилось.

Хто не йде в ногу з часом – той відходить із часом.

Стара пісня, старе горе.

Отрута чи золото – вирішуй сам.

Хвиля котиться. А ти слухаєш.

Тон… тон задає музику.

Музика майбутнього. Музика майбутнього.

І ця пісня колись постаріє.

Тріск платівки ляже на її голос.

Що сьогодні палає – завтра охолоне.

Хвиля котиться… і котиться геть.

The mother sings her song no more.

The horn sings the child to sleep.

The throats grow mute and empty.

Man grows tame, the herd grows meek.

He paints the devil on the wall.

He shouts it out with all his lungs.

Time moves on across the land.

It does not know him… and no loss.

Who cried out yesterday sings along today.

Yesterday’s curse offends no ear.

Time moves on, step by step.

And tomorrow the whole choir will sing it.

Who does not go with the times… goes with time.

The old song, the old sorrow.

Poison or gold… you decide.

The wave rolls on. And you listen.

The tone… the tone makes the music.

They place the box under a ban.

A thing of wire must hold its tongue.

A proud man pronounces the verdict.

The new thing sings as loud as it wants.

Today the box carries this song.

It hums in time, it holds the note.

And those who once shunned it like poison…

They went away with time.

Who cried out yesterday sings along today.

Yesterday’s curse offends no ear.

Time moves on, step by step.

And tomorrow the whole choir will sing it.

Who does not go with the times… goes with time.

The old song, the old sorrow.

Poison or gold… you decide.

The wave rolls on. And you listen.

The tone… the tone makes the music.

You hear the crack in the high note.

Your ear is young. It knows it well.

I hear only sound, I hear a song.

My ear is old. No difference.

Perhaps it is not the ear alone.

Is nothing real anymore? Is all illusion?

Perhaps deep in the head there sits a sieve.

The border faded… no line remained.

Who does not go with the times… goes with time.

The old song, the old sorrow.

Poison or gold… you decide.

The wave rolls on. And you listen.

The tone… the tone makes the music.

Music of the future. Music of the future.

This song too will one day grow old.

A crackle settles on the sound.

What glows today grows cold tomorrow.

The wave rolls on… and rolls away.